У Голосіївському районі Києва, затиснуто серед висотних споруд, проте затишно розташувався старовинний Свято-Вознесенський храм, що на Деміївці. Його часто називають святинею Київської Деміївки. З дня освячення у 1883 році двері храму не зачинялися за жодних обставин. Багато киян знають цей храм і приїжджають сюди з різних кінців Києва. Відомостей історії храму, на жаль, збереглося дуже мало. Найбільш повний опис зібрав настоятель (з 1989 до 2010 р.р.) Свято-Вознесенської церкви протоієрей Мефодій Фінкевич.
Місце було визначено над дорогою у Васильків, причому по інший бік дороги, і церква, що будується, опинилася зовсім на околиці Деміївки.
Стараннями парафіян і пожертвуванням директора цукрорафінадного заводу пана Раузера церкву було збудовано і в 1883 р. освячено на честь Вознесіння Господнього. Зі зростанням кількості мешканців зростала потреба у в
ідкритті шкіл та бібліотек. Так, за даними Київської повітової Земської Управи 1911 р., у межах Деміївки діяло шість шкіл (училищ).
У 1900 р. церква значно розширюється і її західний боковий вівтар перебудовується. Переноситься дзвіниця вперед і вся споруда обкладається цеглою. Усередині робляться хори та проводиться капітальний ремонт. Однак, досягти дозволу на це було дуже важко. Церковному старості Семену Травкіну від імені церковної громади довелося звернутися до самого Імператора. І ось «1900 р. березня 6 дня Указом Його Імператорської Величності, Київська Духовна Консисторія слухала рапорт від 20 січня 1900 р. № 22» Деміївського церковного старости Семена Травкіна, в якому він просить дозволу на розбудову церкви і всі витрати бере на себе … Так і хочеться молитовно сказати: «Пішли йому, Господи, Царство Небесне» за його старанність і хист до Деміївської церкви, яку будували і розширювали такі добрі люди, як цей перший її староста, відставний фельдфебель Семен Травкін (фонд 127, оп.875, д. 2217). Можливо, старанністю та молитвами їх Господь і зберіг Свято-Вознесенську церкву в роки лихоліття та гонінь, що вона вистояла і ніколи не закривалася з часу її освячення у 1883 році.
Найближчі райони Києва почали інтенсивно забудовуватися та заселятися. Подібне сталося і з Деміївкою, яка з підміського села дуже швидко перетворюється на велике передмістя Києва. Тож нинішній залізничний вокзал Київ-Московський іменувався тоді Деміївським.
У 1900 р. Деміївка приєднана до Києва (ф.1260, д.345. л.1-10).
На карті 1905 позначено, що церква однією стороною виходила на вул. Велику Васильківську. Дорога йшла навколо церкви, огинаючи її з боку нинішнього інституту, територією теперішнього дитсадка. Дорогу перетинала вул. Наливайка приблизно там, де зараз стоїть бібліотека ім. В.Вернадського. Праворуч від церкви, у бік Голосіївської площі, стояв пам’ятник Олександру III, за ним кондитерська фабрика Єфімова, а далі — трамвайне депо.
У документах звітності церковно-парафіяльних шкіл того часу зустрічається згадка про церковно-парафіяльну школу на Деміївці, що знаходиться при цукрорафінадному заводі (приміщення, що орендується). Однак у «Клірових відомостях» за 1910 р. при перерахуванні будинків, що належать церкві, значиться і церковно-парафіяльна школа на Деміївці, а в «Відомостях» за 1915 р. записано, що побудована нова церковно-парафіяльна школа в 1915 р. Вона-то і стоїть досі, дерев’яна, обкладена цеглою, як і сама церква.
У церковній бібліотеці було тоді вже 1200 томів книжок. У розділі «Будинки для священно- та церковнослужителів на церковній садибній землі» згадується, що на Деміївці збудовано дві будівлі — «священикам 1907 р., псаломщикам 1914 р. і становлять вони власність церковну».
У 1883 р. ймовірно першим священником був Єрофей Йосипів Шмігельський, а церковним старостою — відставний фельдфебель Семен Травкін.
У 1889 р. священником був Никанор Леонтіїв Данкевич, при якому навчалося 135 хлопчиків і 60 дівчаток, видно в приміщенні, що орендується.
1900 р. благочинним Старокиївських церков був протоієрей Павло Троїцький, який і представив Рапорт Київської Духовної Консисторії про розширення Деміївської церкви за Указом Його Імператорської Величності.
Згідно з «Кліровими відомостями» за 1917 р. «Церква має два престоли: в ім’я Вознесіння Господнього і в ім’я святителя Василія Великого. Земля при церкві разом з цвинтарем становить 1 десят. 600 квадр. саж. Кількість парафіян понад 4 тисячі людей.
Нині у 1990 р. було збудовано нову дзвіницю, проте про колишню, на жаль, жодних відомостей немає, ким і коли її було зруйновано. Того ж року, видно вперше, були позолочені хрести та під ними круглі кулі над куполами храму та дзвіниці та 3 хрести біля них.
Від дороги поставлено новий кам’яний (з бутану) паркан з металевими гратами, які зробили дуже вмілі руки старовинних ковалів, і виглядає вона як сучасна.
Над трапезною надбудовано верхній цегляний поверх, бо не було де проводити заняття з Закону Божого. 7 років у тісноті проводилися заняття з дітьми та дорослими, поки у 1997 р. не виклопотали повернення приміщення колишньої церковно-парафіяльної школи, в якій ми тепер більш вільно проводимо заняття, а також репетиції клиросу та хору, який у фестивальні роки 2000-річчя Різдва Христового був відзначений як найкращий серед церковних хорів.
Навколо всієї церковної території замінено стару огорожу на нову залізобетонну.
Всі вікна в храмі та в поверненому будинку замінені як усередині, так і зовні, причому зовнішні рами всі дубові та покриті яхтинським стійким лаком. Уся підлога у храмі покрита дубовим паркетом. Підкупольний вісьмерик церкви весь покритий сайдингом. Дзвіниця знову пофарбована, і до Великодня повішені нові дзвони. Але найкрасивішою окрасою всередині храму стала позолота (теж вперше) всього іконостасу і десять найбільших ківотів з іконами у храмі.
Раніше ми жодних даних про церкву не мали. Знали лише, що у 1907 р. вінчалася у ній Леся Українка, тобто. Косач Лариса Петрівна, з Климентом Квіткою і що вона освячена у 1883 р. Але, як кажуть, нашому щастю допомогло нещастя. Довго ми клопотали про повернення нам колишньої церковно-парафіяльної школи. З нас вимагали документальні докази, що будівля збудована церквою тощо. І ось довелося відвідати багато міських архівів, щоб буквально по крихті зібрати необхідні дані. До того ж архітектурний архів Києва загинув у 1942 р. Але з Божої милості дещо зібрали і, видно вперше після Другої світової війни, публікуються деякі відомості про Свято-Вознесенську Деміївську церкву.
Ювілейну дату 120-річчя церкви відзначали у день нашого храмового свята Вознесіння Господнього (5 червня). Було запрошено і Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана), але на Вознесіння він приїхати не зміг — був випуск у Київській духовній Академії. Він приїхав 8 червня разом із митрополитом Вишгородським Павлом та митрополитом Переяслав-Хмельницьким Митрофаном.
Все вищевикладене на підставі документів, що зберігаються у Київському міському Архіві, Державному Архіві Київської області та Центральному Державному Архіві України.