Феномен логокреації Лесі Українки крізь призму філософії серця

У 2021 році Україна і світ згадують нетлінне ім’я ноосферного генія поетичного слова Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач), яка у заміжжі з талановитим юристом і фольклористом Климентієм Квіткою підписувалася – Лариса Квітка.

Галина Сагач,

доктор педагогічних наук, доктор теології, доктор філософії (Словацька Республіка), професор  Одеської академії неперервної освіти, академік 4-х Міжнародних академій, проректор Всеукраїнського народного університету українознавства імені Григорія Сковороди, член Національної спілки журналістів України, лауреат Міжнародної премії імені Григорія Сковороди

Особиста драматична доля геніальної української мислительки і поетеси цікавить її шанувальників у вимірах її філософії серця: Кого вона мала за вінчаного чоловіка? Чи була щаслива у шлюбі? Чи мала дітей? Чи мала гармонію у стосунках з близькими і дальніми? Чи вірила в Бога?..

Відповідь на останнє питання є Золотим Ключем до феномена логокреації геніальної Лесі Українки: вона вірила в Бога, Який щедро обдарував її даром слова, подарував щастя вінчаного шлюбу з чоловіком-другом і великим помічником у її трудах і стражданнях Климентієм Квіткою, а саме таїнство відбулося у Києві, в ошатній Церкві Вознесіння Господнього на колишній Деміївці у нинішньому Голосіївському районі, яка ніколи не зачиняла свої двері перед вірянами, в якій любила молитися поки що не канонізована монахиня Матінка Аліпія Київська, але вони обидві улюблені Богом і народом.

Слава Богу, що ми нині є свідками відкриття меморіальної дошки, як пам’яті вінчання Лесі Українки та Климентія Квітки. Низький уклін високим серцям тих, хто увічнив цю сакральну мить щастя серця геніальної Лесі Українки, з якою ми згодні:

Адже вічно житиме дух

В купі з словом.

Леся Українка – «Божа іскра» живе у моєму серці з раннього дитинства (ми мешкали на її рідній Волині) незабутніми спогадами про широкі лани із золотою пшеницею, над якими лунали «На крилах пісень» дзвінкі голоси жайворонків, що народжували солодкі «Думи і мрії» про дивовижний край краси, чарівну «Давню Казку», омріяну феєрію «Лісову пісню», натхненну «Осінню казку»…

У золоті пшениці вражали неземною красою яскраво-червоні маки, ніби «рубіни коштовні»– краплі крові серця – це були криваві перли-сльози Лесиної кришталево чистої та страждаючої душі «На полі крові», де справляв свою «Оргію» «Камінний господар», що жив «У пущі…»

Моя Леся, наша Леся уквітчала трепетне серце українського народу словесним диво-вінком, в якому оселилася вічна «Весна», з її «Конваліями», «Забутими тінями» солодкощемних «Кримських спогадів», коли «ще не вдарив мороз», коли небесні «Відгуки» лунали в серцях божественним органом від її «Одного слова…»

«Сім струн» Лесиної поетичної ліри навіки закарбували в серці «Пісні про волю», «Зоряне небо» України Вічної, її незгасні «Досвітні вогні», про які вона мріяла в усіх далеких світах, бо сповідувалася прийдешнім вікам: «Сторононька рідна! коханий мій краю!» «Україно! плачучи слізьми над тобою…», «Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!»…

Усе своє недовге земне життя вона натхненно творила «Орфеєве чудо», хоча її душа виривалася на волю, з неволі, де в «Катакомбах» на стику епох панував «Камінний господар»…

Леся Українка подарувала усім нам опоетизований рай слова: «Місячну легенду», «Давню весну», «Весну зимову», «Забуту тінь», чарівні «Легенди», бо її тексти-життя «завжди пахнуть зов’ялими трояндами», вона коронувала віруюче серце безсмертними словами: «Завжди терновий вінець буде кращим за хід тріумфальний».

Моя, наша Леся – це «Сопtга sреm sрего», вона наша безсмертна «Аvе, геgіnа!»

Наша Лариса – Леся, Косач-Українка – Квітка-Ломикамінь, зірка на небі Слова, гордість нації, слово животворяще, наше слово-зброя із дивовижно-потужним лицарським духом, наша вища свідомість, самотній геній, феномен мистецтва Слова в екстремально- драматичних умовах мук і страждань серця й духу.

Енергетичне поле поетеси творили шляхетне серце, світлий, мудрий розум, високе життя духу, красу і силу почуттів, закарбованих у «вогнистому диві» віршів.

Вона була й до віку пребуде на чатах Істини та Віри, тому Агатангел Кримський називав Лесю Українку справжнім ученим, дослідником. Почуття Правди в неї було феноменальним, а почуття Майбутньогопророчим: «Вірю в правду свого ідеалу», «Прийдешність бачу я, віки потомні».

Отже, подумаємо над феноменом логокреації Лесі Українки крізь призму філософії серця – кордоцентризму, бо слово – це дивовижний Божий дар, яким володіють поет, філософ, оратор, учитель, народ.

Павло Флоренський писав про Слово, як відображення людської сутності, про слово, як організм, який має тіло (фізико-хімічний момент), душу (психологічний момент), астральне тіло (окультний момент), а тому слово є відображенням людини, суспільства, усього людства, бо словом ми входимо в іншу особистість, словом ми пізнаємо світ, прагнемо до самовираження в Добрі.

Із часів Платона людство захоплювалося «музикою сфер», магічною силою і красою художнього слова, прагнуло його осягнути. Високе художнє слово (поетичне й риторичне) завжди стоїть на сторожі духовно-моральних, етико-естетичних цінностей народу. Тарас Шевченко писав: «Я на сторожі коло їх поставлю слово…»

Дивовижний факт про роль краси в житті українського суспільства наводять Р. С. Фурдуй, В. М. Швайдак у книзі «Прелесть тайны». У глибинах Північної Африки збереглося українське герметичне поселення, якому близько шестисот років. Шлюби там укладаються лише між українками й українцями, але немає ознак дебілізму. Серед інших факторів вчені називають культове поклоніння хоровому та індивідуальному співу – чистій древній українській пісні, яка виступає душею, оберегом народу.

Павло Мовчан у книзі «Ключ розуміння» пише: «Мова… є осереддям людської гідності. Мова – це явище космічне. Бо слово – це струмопровід космічної енергії.

Слово не субординує і не субординується …мова є дійсно п’ятою ефірною стихією світу… Мова – це своєрідний енергопровід: від одного до іншого, від одного до багатьох. Вона постійно промениться… Мова є вмістилищем всього сутнісного, вона безпараметрова, кордони її ніколи не збігаються з географією і вона ніколи не вкладається в жодну з існуючих формул. Вона і велика, і солодка, і глибока, і лунка, і запашна… Її не означити, як і Бога». Слово любові і мудрості – золотий ключ душі нації до щастя особистості, процвітання суспільства, духовної величі народу, а тому ніякі катаклізми нашого життя не мають зупинити народження СЛОВА ЛЮБОВІ, пізнання ролі рідної мови в долі особистості і народу. Відомий мислитель-письменник XXI ст. Валерій Шевчук ґрунтовно визначив феномен української мови: «Українська мова мене не тільки вабить, як письменника, вона дивує й захоплює. Перш за все вражає її синонімічне багатство, різноманітність діалектних форм, її ясна, повноголоса тонічність – її, одне слово, безмежність. Українська мова для мене – це море, в якого немає дна й берегів і яке настільки багатоманітне й невичерпне, що ніколи не встановити межі при пізнанні її феномена. Вона може звучати на найрізноманітніших регістрах: по-простацькому й найвишуканіше, нею легко віддавати найтонші настроєві гами, надається вона й до найповажнішого інтелектуального мислення й творення. В неї рухомий наголос і її важко ввібрати в канонічні форми граматичних догм, бо вона жива, мінлива, плинна і не одновимірна. Словниковий її запас так само незміренний. На її основі гарно творяться неологізми, бо вона не бажає носити на собі мундира канонічності, отже, має найбільшу перспективу розвитку в часі, вона натурально з’єднує в собі пласти архаїчні й модерні, вбирає в себе слова інтернаціональні, а водночас не тратить і множинності слів питомих. З нею просто й надійно, бо вона – душа моєї нації».

Феномен логокреації  Лесі Українки зародився із духовноморальних цінностей (аксіології) серця українського народу – з віри, надії, любові, бо її текст-життя – це Текст-Сповідь, Текст-Проповідь, це Текст-Молитва до Бога, до небесного Ангела (Музи), коли геній поетеси вивищував земні реалії повсякденного життя з його радощами та скорботами до бездонної глибини й неосяжної висоти Небес, коли синтезувалися Християнські цінності та Євангельська мораль із народною мораллю, високими пориваннями її чистого серця назустріч земному і небесному: «Україно! Плачу слізьми над тобою…» (Сльози-перли).

Леся Українка шукала і знаходила відповіді на найскладніші світоглядні й духовно-моральні проблеми сучасності у вимірах Минулого-Майбутнього-Вічного на стику епох; краса і переконливість Божественного Слова окрилили слово поетеси-християнки, яка вела нескінченний діалог зі світом, говорила і слухала серцем, ніколи не втрачаючи живого зв’язку із переживаннями, думками, мріями, надіями рідного народу. Вона мужньо усвідомлювала місію Поета на землі, свою власну духовно-моральну місію у Слові животворящому:

Єрусалим мав свого Єремію, що голосив серед поля;

Чом же свого Єремії не має

наша зруйнована воля?

(Де тії струни, де голос потужний)Леся Українка.

Або: «Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень».

(Я знаю, так, се хворії примари)

У поезії «Північні думи» Леся Українка пророкує: «Нестиму вінець. Той, що сама положила на себе», веде сакральний християнський діалог зі своїм Ангелом: «Мов зачарована, слухаю голос надземний. Ти блискавицею мусиш світити у тьмі. Поки зорею рожевою край твій освітиться темний, треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі…» (Північні думи).

Слово Лесі Українки – не від неї самої, але від Духа Мудрості, Який творить дивосвіт духовно-моральної величі поетеси в часопросторі.

Ця хвора тілом, але окрилена духом жінка доторкнулася магією свого серця і слова до Істини-Добра-Краси (вище Сапфо чи Марко Вовчок), тих любили чоловіки, ця була окрилена сама.

Вона була обдарована багатьма дарами Святого Духа: живопис, музика, поезія, мови (володіла 70-ма мовами!), критик, публіцист, науковець (автор підручника з історії народів Давнього Сходу), велика ерудитка у багатьох питаннях, про яку М. Павлик писав: «На свій вік це геніальна жінка». Поетесу цікавив фольклор (записано 225 народних мелодій з голосу Лесі Українки), вона займалася художнім перекладом, писала прозу, драму, епістолярій – вона тужила за земною та небесною вітчизною, шукала небесну гармонію в усьому:

В мене рими – соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба.

(Давня казка)

Леся Українка мала дар слова від Бога, переживала божественне натхнення у поетично-драматичній творчості, про що писала так:

І любо так, і серце щастям б’ється,

Думки цвітуть, мов золоті квітки,

І хтось немов схиляється до мене,

І промовляє чарівні слова,

І полум’я займається від слів тих,

І блискавицею освічує думки.

(Як я люблю оці години праці)

Леся Українка – феномен християнської любові до всього: до Бога, до України, до народу, до природи, до оточуючого світу. Це Марія Башкірцева назвала «актом всесвітньої любові»:

У всіх людей одна є спільна мова –

Братерськая любов.

(Грішниця)

Леся Українка сповідується в любові-стражданні:

Осінній плач, осінній спів

Посеред літа золотого

Непереможно забринів

Із серця мого… (Осінній плач)

Або: Так що ж! Нехай те все давно минуло,

А серце любить, поки не заснуло,

Те світло, що живе і без зорі.

(Минаю я, було, долини й гори)

Геніальна поетеса знала щасливі миті прозріння – осяяння, про що писав великий поет Уолт Уітмен: «Я пам’ятаю, був прозорий літній ранок. Я лежав на траві, і раптом на мене спало таке почуття спокою і миру, таке всезнання, вище за всяку людську мудрість, – і я зрозумів, що Бог – мій брат і що Його душа мені рідна і що ядро Всесвіту – любов».

Дотики до Вічності яскраво й потужно спалахують сльозами-перлами у творчості Лесі Українки, як ознака її кордоцентризму:

Всі наші сльози тугою палкою

Спадуть на серце, – серце запалає…

Нехай палає, не дає спокою,

Поки душа терпіти силу має . (Сльози-перли)

Або: Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої. (Мелодії)

Духовний християнський світ душі геніальної поетеси свідчить про її любов-агапе (співчуття), про її віру-надію-любов, про подвижництво життя, про її самовіддану жертовність рідному народові – про служіння словом-логосом. Тому вона ніби постійно предстояла перед Престолом Божим, а її слово стало Храмом Серця народу:

Якби вся кров моя уплинула отак,

як сі слова… (Ритми, VІ)

Або: Жертви я не хочу,

Любові тільки. (Одержима)

Або: Як я люблю оці години праці,

Коли усе навколо затиха

Під владою чаруючої ночі.

А тільки я одна неподоланна

Врочистую одправу починаю

Перед моїм незримим олтарем. (Як я люблю оці години праці…)

Геніальна поетеса силою любові перетворювала світ у цілісний, багатогранний і прекрасний, як синтез творчих енергій художника слова, щасливого щастям народу, а не своїм:

Для мене, сестро, щастя не бажай.

(Ми з ним чогось не можемо ужитись!)

Ти побажай мені одваги й сили більше

Сповняти той великий заповіт,

Що я несу з собою на Вкраїну… (На пам’ять 31 іюля 1895)

Усі генії знають своє «поле честі», усвідомлюють свою Місію. Це усвідомлювала і наша велика і мужня Леся:

Хто мене поставив сторожею серед руїн і смутку?

Хто наложив на мене обов’язок будити мертвих, тішити живих

Калейдоскопом радощів і горя?

Хто гордощі вложив мені у серце?

Хто дав мені одваги меч двосічний?

Хто кликав брать святую орифламу

Пісень, і мрій, і непокірних дум,

Хто наказав мені: не кидай зброї,

Не відступай, не падай, не томись!

Чому ж я мушу слухати наказу?

Чому втекти не смію з поля честі

Або на власний меч грудьми упасти?

Що ж не дає мені промовить просто:

«Так, доле, ти міцніша, я корюся!»

Чому на спогад сих покірних слів

Рука стискає невидиму зброю,

А в серці крики бойові лунають? (Ритми)

Образна система творчості Лесі Українки – багата, як земля; висока, як небо; глибока як море, прекрасна, як небесна квітка віри, надії, любові.

Про себе вона могла б сказати:

Бо надо мною Дух витає Божий. (Самсон)

Її улюблені божественні образи-архетипи: правда свята, Божая країна, сонце правди і згоди, край Богоданний, Янгол величний з зорею на чолі, спів яснокрилий, гімни небесні, пісня чарівна янголина, іскра Божая, Дух Божий, любов братня, братерство, воля гожа, муки земнії, небесні утіхи, людина Божа, ласка Бога, червона корогва, рай і пекло; заблукана нещасна душа; воля Божа, щире каяття, спогади раю…

Християнка-патріотка Леся Українка плаче слізьми Самого Христа, коли говорить пророчі слова:

Так… в кожній країні є спогади раю!

Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!

(На столітній ювілей української літератури)

Поетеса спеціально говорить про себе:

Хотіла б я уплисти за водою,

Немов Офелія, уквітчана, безумна.

За мною вслід плили б мої пісні,

Хвилюючись, як та вода лагідна,

Все далі, далі… (Ритми IV)

Поетеса мріє спуститись в блакитну ясну воду:

Все глибше, глибше, плисти з тихим, ледве чутним співом,

Щоб пісня та лунала давно, давно,

А потім зник би й відгук,

що на воді ще б колихались тільки мої квітки,

що не пішли зо мною на дно ріки.

Вітер щоб спускався з неба на лілії і на квітки,

що я, безумна, рвала, спокій, спокій… (Ритми ІV)

Поетичний, символічний світ Лесі Українки яскраво ілюструє фрагмент із «Забутої тіні»:

Зібрав співець мистецькою рукою

Оті квітки і сплів їх у вінок,

Скупав його в таємних водах Стіксу,

Скропив його небесною росою…

Її улюблені мислеобрази складають неймовірно прекрасний поетично-символічний ряд: думи-пісня-струни-серце – плач-сльозихвиля-сонце-небо-квіти-слово-душа-зорі…

Ось деякі приклади її феноменального (фольклорно-сакрального) кордоцентричного мислення:

Притулишся до серденька, мов дитина рідна,

Буде тобі з мого серця колискова вигідна.

(Ось піду я в бір темненький…)

Або: Часи глухонімії не заглушать

Дзвінких думок, вони бринять, бринять…

(Порвалася нескінчена розмова)

Або: Он зоря покотилась – то гірка

Покотилась сльозина небесна… (Зоряне небо)

Або:

Ой я постреляна, порубана словами,

Душа моя на рани знемагає,

Неначе стрілами і гострими мечами,

Мене його рука здалека досягає. (Ой я постреляна…)

А хто б міг так акустично й точно сказати про політ кажанів:

Летом своїм оксамитним ще збільшують тишу вони…

Або:

Ти, як осінь, умреш,

Розіллєшся над щастям сльозами… (Ти, як осінь…)

Або:

У жалі всі, в гармонію з’єднавшись,

Озвались би, мов хори в емпіреях… (Ритми III)

Високе небо поетичної свідомості Лесі Українки вінчають образи: зорі-зірки-небеса. Поетеса постійно рветься серцем і думкою в небо, до зірок, її крилата душа знає про Небесну Вітчизну:

Всі розмови, нескінченні тут, на землі,

Десь кінчалися там, між зірками.

Проти вічності неба були ми малі,

Але небо схилялось над нами. (Свята ніч)

Леся Українка вела осердечений діалог із високими небесами:

Ви щасливі, високії зорі,

Все на світі вам видно звисока,

Якби я так високо стояла,

Хай була б я весь вік одинока.

Ви щасливі, холоднії зорі,

Ясні, тверді, неначе з кришталю;

Якби я була зіркою в небі,

Я б не знала ні туги, ні жалю. (Ви щасливі, пречистії зорі)

Серце поетеси вражене красою природи, Божого світу:

Отруїли ясні зорі Серденько мені. (Я сьогодні в тузі, в горі)

Центральне, магістральне, царське місце в образному світі мислеобразів Лесі Українки посідає СЛОВО – красне слово, золоте слово, Богонатхненне слово, про яке геніальна поетеса пише, опановуючи його глибини:

Горда, ясна, огнистая мова!

Ллється промінням річ та велична!

Та ми прагнем лиш людського слова,

І німа для нас книга одвічна… (Зоряне небо)

Леся Українка одягає своє сакральне слово у дивовижно прекрасні шати промовистих епітетів, яскравих метафор, влучних порівнянь: вольне слово, слово праве, огнисте слово, палке слово, прудке слово, гарячая мова; веселе слово, голоснії слова, мова гака чарівлива; слово твоє вічне, пісня-слово, дивна сила слова, розумне слово, слово-криця, слово – гострий, безжалісний меч; щира, гартована мова, щирі одважні слова; великі слова; «а далі слово змінилося у спів, і вся громада до дзвінкої промови прилучились»; слова-блискавиці, слово-золота арфа, проміння золоті, струни, голос вітряної ночі, спів, що лунає тільки в снах дітей щасливих…

У «Давній казці» поетеса пише:

І мого прудкого слова

Не затримає темниця,

Полетить воно по світі,

Наче тая вільна птиця.

3 словом зіллються в темниці

Гіркий жаль і тяжка туга,

І тоді потрійна стане

І страшна його потуга.

І поет від свого люду

Не почує слів догани

В день сумний, коли на нього

Накладатимуть кайдани!

Проти діла соромного

Виступає слово праве –

Ох страшне оте змагання,

Хоч воно і не криваве.

А коли війна скінчиться

Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка,

А настане правда нова.

Динаміка й енергетика логокреації, красного слова Лесі Українки простежується в поезіях «Ритми», де слово порівнюється з промінням, хвилями, іскрами, зірками, блискавицями, мечами:

Де поділися ви, голоснії слова,

Що без вас моя туга німа?

Чом не станете ви, як на морі вали,

Не гукнете одважно до неба,

Не заглушите туги прибоєм гучним,

Не розіб’єте смутку моєї душі

Міцним натиском бурі?

Я не на те, слова, ховала вас

І напоїла кров’ю свого серця,

Щоб ви лились мов отрута млява,

І поїдали душі, мов іржа.

Промінням ясним, хвилями буйними

Прудкими іскрами, летючими зірками.

Палкими блискавицями, мечами

Хотіла б я вас виховать,слова!

Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,

Щоб краяли, та не труїли серце,

Щоб піснею були, а не промінням.

Вражайте, ріжте, навіть убивайте,

Не будьте тільки дощиком осіннім,

Палайте чи паліть, та не в’яліть. (Ритми)

Кордоцентризм Лесі Українки засвідчують зізнання:

Чи тільки блискавицями літати

Словам отим, що з туги народились?

Чому ж би їм не злинути угору,

Мов жайворонка спів дзвіночком срібним?

Чом не розсипатись над чорною ріллею,

Мов дзвінкий дощ, просвічений промінням? (Ритми II)

Музика слова Лесі Українки вражає звукозаписом: пошуками сили грому, швидкості блискавки через гру звуків-вібрантів та свистячих:

Гей, блискавице, громова сестрице,

Де ти? Розбий злії чари!

Хай би хоч раз заговоримо з громом

Так, як веснянії хмари! (Де тії струни…)

Інтимна лірика Лесі Українки – це сплав любові й болю, надії та страждання, неба і землі, зорі та квіток, сну й напівсну, сміху й плачу, голосу й мовчання. Образний ряд складають: душа –квітки– зорімрії-плач-сміх-слова…

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,

В душі цвітуть якісь квітки урочі,

В душі квітки і зорі золотії,

А на устах слова, але не тії,

Усе не ті, що мріються мені,

Коли вночі лежу я у півсні.

Либонь, тих слів немає в жодній мові,

Та цілий світ живе у кожнім слові,

І плачу я, й сміюсь, тремчу і млію,

Та вголос слів я вимовить не вмію… (Коли дивлюсь глибоко в любі очі)

Філософію серця у творчості Лесі Українки можна розглянути крізь призму лексеми «серце» – всеосяжне у кордоцентричній поезії геніальної поетеси-мислителя: воно – центр особистості, воно – чистилище; воно осердя сліз-перлів; воно втішається; воно любить; воно – присипляє лихо; воно породжує слово і пісню; воно квітує, воно – щире; воно в’яне; воно – смутне і розбилось від жалю свого; серце чує; серце невгамовне, воно віщує:

І розбилось від жалю свого

Серце смутне… Чи хто теє чує?

Чи не скаже хто часом того,

Що розбитеє серце віщує? (Розбита чарка)

Або:

Думка спить, і серденько спочило,

Я дивлюсь на обличчя твоє;

Тихе море спокою навчило

Невгамовнеє серце моє… (На човні)

Образ сліз – провідний образ кордоцентризму Лесиного світовідчуття і світосприйняття, бо вони – живодайні промені життя її серця, її душі, її духу.

Образне обрамлення поняття «сльози» вкладається у стихію почуттів: перли яснії, сльози-кров, таємнії сльози, потоки сліз, гарячі сльози, нестримані, раптові, джерела живущої води; крізь сльози сміятись, я сліз буду в світі шукати:

Не марної слави, не сміху пустого

Я сліз буду в світі шукати,

Для сліз отих щирих, для смутку святого

Ще варто і жити, й співати! (Місячна легенда)

А ось як зоріє нам цей мислеобраз:

Так, сльозина то впала.

То плаче небо зорями-слізьми над нами.

Як тремтить теє світло!

Неначе розмовля до нас небо вогнями. (Зоряне небо)

Образ пісні, музики поезії посідають вагоме місце у поетичному світі геніальної Лесі Українки. Вони творять широкий ряд асоціацій, вони перегукуються із високим світом Тараса Шевченка, його «Кобзарем». Музика і поезія повінчалися у творчості Лесі Українки. Її надихали рідні пісні, співецька потуга, співи гучнії, забутії співи небесні, пісні-скарб, краса народу, слово-пісня-слава:

Він здобув собі велику славу,

І не вмре та слава, не поляже,

В пісні, в слові буде вічно жити

І про себе світові розкаже. (Роберт Брюс)

Образ пісні асоціюється із Долею, із самою поетесою, її єством:

Хотіла б я піснею стати

У свою хвилину ясну,

Щоб вільно по світу літати,

Щоб вітер розносив луну. (Хотіла б я…)

Пісня асоціюється із Долею поетеси, її шляхом:

Бажаю так скінчити я той шлях,

Як починала: з співом на устах! (Мій шлях)

Пісня – то сама Богом дарована воля:

Вона від туги й розпачу зродилась,

За скритий жаль вона помститись хоче

Вогнем, отрутою, мечем двосічним туги.

Коли вам страшно – геть ідіть з дороги!

…їй треба волі і простору. (Ритми V.)

Синтез кордоцентризму поезії Лесі находимо у гармонії серця з природою серця і співу:

Осінній плач, осінній спів

Посеред літа золотого

Непереможно забринів

Із серця мого. (Осінній плач…)

Образ музики найяскравіше ілюструють слова Лесі:

«Музика має Божу силу», «Хто грає так, ненавидіть не може» (Саул). Або:

Нехай музика плаче, та без слів, –

І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі –

То буде так, мов лебединий спів. (Чи пам’ятаєте, коли я говорила)

Богонатхненність поетичного слова Лесі Українки осяяна пророчими думками, почуттями, віщуваннями. Як біблійні пророки, Леся ясно оцінює сліпоту свого народу:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світа-сонця не видав,

За ворогів іде в огонь і в воду,

Катам своїх поводарів оддав. (Товаришці на спомин)

Вогненним словом правди горять-пломеніють пророчі видіння поетеси-патріотки про ризики зникнення рідної мови:

Насунула важка, червона хмара,

Гула в ній громом братобійна чвара,

Вона покрила цілую країну

І повернула всю її в руїну.

Завмер мій дух, і серце заніміло,

І слово з уст озватися не сміло,

Бо та країна – то була моя…

Од їх лишились тільки дивні руни.

І затремтіли мого серця струни.

Колись так, може, наша рідна мова

Зостанеться на загадку вікам

Німим, холодним, дивним трупом слова. (Легенда віків) * * *

Леся Українка увічнила українське слово, вивела його на світові простори, а сама пішла у Вічність. Вона є сакральною часточкою (монадою) нашої історії, культури, мистецтва, науки – самого життя українського Духу крізь призму служіння Богу і народу словомлогосом.

Як феномен синтезу високої думки і високого слова, високого почуття й небесної волі вона є Ломикаменем за силою Духу, Орфеєм за красою божественного слова, а тому Леся Українка перебуває у пантеоні безсмертних – усіх часів і народів.

Її Доля – як Диво, її Життя– як мука і тріумф, її можна порівняти з її улюбленими райськими квітами – білою лілеєю, блакитною трояндою.

Вона носила вінець страждання і здобула вінець слави. Спробуймо і ми, нащадки, говорити золотими вустами Лесі Українки, оволодівати таємницею її красного слова, розбудовуючи логосферу сучасної України.

Її голос живе в нас – це вірний шлях до небес над нами, над Україною Вічною. Вона – частина нашого буття, нашої енергії, ясний протуберанець нашого серця, величний прояв українського Духу.

Ми вчимося іти всередину себе, заглядати у саме серце, шукаючи там Бога, Україну, себе: «Глянь в сердечные пещеры!» – закликав геніальний Григорій Сковорода, засновник філософії серця.

Її дух засвідчив себе іменем самої України, тому Леся Українка посіла Горнє місце у Храмі Слова України Вічної. …Леся Українка жила Правдою і Любов’ю, вона виконала свою високу місію, тому закарбувала на віки слово злотоцінне: «Ні! Я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!» Ave Lesja!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.